Субкультура злодіїв в системі усвідомлення культури

Субкультура є невід’ємним системоутворюючим атрибутом культури, який набирає особливої значущості в періоди глобалізації. Етимологічно «субкультура» визначає свою підлеглість загальнолюдській культурі, яка, в свою чергу, виступає осередком штучності (об’єктів, порядків, відношень), що обслуговує потреби людини в неоднозначному для неї природному середовищі. Тому категоріальний аналіз злодійської субкультури дає змогу визначити нефункціональні нині міфологеми та базовані на них гасла «покінчити із злочинністю» звільнивши розум для розробки зваженої стратегії її нового сприйняття та контролювання. Але слід послідовно пройти такі рівні усвідомлення культури:

На рівні із людською субкультурою природа утримує субкультури термітів, кажанів, бджіл, грибів, бактерій, вірусів та ін. Базовою функцією будь-якої субкультури в природі бачиться виживання біологічних видів у взаємозв’язку з іншими субкультурами. Прикладами такого взаємозв’язку може бути міжсубкультурна взаємодія мурашок та тлі, домашніх тварин та людей, людей та природних ресурсів. І яка б субкультура не опинилася в центрі нашої уваги, вона життєдіє в природі, яка умовно може бути представлена як спільність взаємопов’язаних субкультур. Тобто, субкультура — це певна форма життя, що специфічним чином задовільняє потребу певного організму (індивідуального, колективного, системного) жити у його взаємодії з іншими організмами — складниками інших субкультур.
При переході з надсистемного, загальноприродного рівня розгляду на рівень людської субкультури, увесь обсяг системної інформації із концентрацією уваги на постаті людини звужується у антропологічному діапазоні. Людиноцентричне сприйняття природи обмежується утилітарним інтересом: мурахи «стають» шкідниками, кажани — переносниками хвороб, домашні тварини — джерелом їжі та розваг. Тобто, природний світ є об’єктним.
В свідомості більшості її носіїв субкультура людини виступає ключовою Культурою. Цьому сприяє визначення унікальності людської цивілізації у розвитку таких надприродних феноменів як свідомість, право, мораль, релігія, наука. Хоча, в останні десятиріччя, ця самовпевнена людиноцентричність похитнулася, зокрема завдяки розвитку етології, яка знайшла деякі аналоги моралі і навіть основи релігії у світі тварин [1]. Більш критичне уявлення про якість культури людини ми отримуємо з «екологічних» доповідей «Римського клубу» та з проявів антропогенного тиску на природу і її ресурси. Людська культура в практиці представляється як саморуйнівна, що ставить під питання її природність.
Приймаючи до уваги парадоксальний характер людської культури, розглянемо її уявлення про власні субкультури. Майже втративши зв’язок з природою, людська культура відмовляє у зв’язку із собою і власним субкультурним формам, що виражається у звинуваченні їх у безкультур’ї, аморальності та ін.
Кричущість самовираження деяких субкультур (контркультур) на фоні загальної культури викликає відчуття їх «чужинності». Але в разі використання при їх аналізі методологічних принципів плюралізму та компліментарності виявляється, що всі вони поодинці та системно виражать недоліки жорсткої формалізації культури, наприклад, у галузі пацифізму, сприйняття реальності, політики самоідентифікації чи перерозподілу життєвих ресурсів.
Виявляється, що ці субкультури не мають нічого позакультурного, відмінного від людської культури. Стає очевидним, що ними використовуються різним чином компільовані архаїчні форми самопрезентації, що дає сенс стверджувати: субкультури виявляються більш послідовними у використанні потенціалу традиційних форм задоволення потреб ніж модернова культура.
Найбільш показовою в цьому сенсі для розгляду є злодійська субкультура, в основі якої лежить заперечення законів прийнятих офіційною правлячою культурною меншістю, які слугують збереженню загального порядку і влади тієї ж меншості. Згодом зусиллями меншості закон – порядок – влада співпадають в суспільній свідомості та узагальнюються в майново-споживацькому та моральному понятті «добро». Порушення закону кваліфікується як такі дії, що одночасно підривають і порядок і владу. В цій системі порушники закону, які спокушаються на «добро», отримують назву «злочинців», «злодіїв» — етимологічно тих, що «зло чинять» та «зло діють».
Злодійська субкультура привертає увагу дослідників тому, що при широкому розгляді вбирає в себе всі субкультури, які відносно офіційної культури різною мірою є не законними. У більш спеціальному розгляді, злодійська субкультура розподіляється на кримінальну, поширену «на волі», та злодійську в місцях позбавлення волі (Л. Клейн).
На загальнотеоретичному рівні, оскільки влада об’єктивно не завжди виправдовує людські сподівання, або суб’єктивні риси громадян не завжди відповідають високим моральним стандартам, порушення офіційних законів є поширеною соціальною практикою.
Кримінально-виконавча інституція держави, з одного боку, є репресивною до порушників закону, з іншого, борючись, протистоячи, концентруючи злочинців в спецзакладах, виступає життєдайною, створює умови для оптимізації та розвитку їх субкультури.
Віддзеркалюючи офіційну владу, злодійська влада уособлюється в найбільш закоренілих, авторитетних антагоністах офіційного закону – «злодіях в законі», навколо яких, структурно, концентричними колами розташовуються менш авторитетні члени злочинного співтовариства. Ця управлінська система відома не тільки в архаїчних, а й в тваринних спільностях.
Через вихідну злочинність ця субкультура протизаконна, тому конспіративна. Через об’єктивні та суб’єктивні потреби та інтереси (особисто-суспільні, родинно-рольові, владно-майнові) в умовах «волі» злочинна субкультура прагне «переплестися» з офіційною владою.
Якщо базовою метою злочинної субкультури є виживання, то її ідеальною метою є досягнення непідсудності, тобто переходу в статус офіційної культури. Такий перехід в нову якість можливий, наприклад, через революцію, яка, при будь яких інноваціях, все ж не здатна викорінити субкультурно-культурну діалектику суспільного життя.
Умови концентраційних закладів, скупчення великої кількості злодійства природно викликають внутрішню (субкультурну) та зовнішню (адміністративно державну) необхідність її структурування та управління. Тому рельєфність об’єднаної (автентично субкультурної і офіційно нав’язаної) злочинної управлінської структури стає більш помітною, але через її часткову законспірованість нема підстав бути впевненим, що описана навіть з позиції «включеного спостерігача» [2] вона є вичерпною. Саме в тюрмах та колоніях функціонально виділено рівні: «авторитета» – правителя; «бійців» – поліціянтів та армію правителя; «мужиків», що забезпечують ресурсами дві вищі касти та «опущених» – маргіналів. Ця узагальнена структура дозволила досліднику провести паралелі між злочинною субкультурою та культурою архаїчного суспільства, що стало можливим спираючись на археологічний фах Л. Клейна [2, 100-102].
Дійсно, співвідносячи базові принципи злочинного світу, як то: традиційність, кастовість, вірність слову, табуювання, ініціації, герметичну систему мови та символів, гіпертрофовану тілесність, домінантну маскулінність із пережитками матріархату у вигляді редукованого культу Матері, забобонність — ми отримуємо розкриття універсальних звичаєвих норм архаїчних суспільств. Навіть сексуальні збочення, поширені в місцях позбавлення волі, знаходять свої «корені» у практиках приниження тваринного світу та в історії Давнього Єгипту під час війн, де масово та показним чином практикувалися переможцями.
Повертаючись до злочинної субкультури, приймаючи до уваги: норми її звичаєвого права, вищість загальних зібрань, виборність ватажків, роль «бійців» та загальну скарбницю, можемо стверджувати, що за загальними ознаками ми формально маємо справу з історичним типом військової демократії — архаїчно-тоталітарного укладу, безжального до середньо статистичного громадянина сучасного демократичного та ліберального суспільства, у разі потрапляння якого в місця позбавлення волі, вимагає від нього повної концентрації життєвих сил для постійного підтримування свого нового суспільного статусу.
Виникає питання, що ж живить взаємозв’язок таких різних суспільних укладів як злодійська військово-демократична субкультура та ліберально-гуманістична суспільна реальність? Це питання, на нашу думку, ідентичне питанню про походження «зла». На нашу думку, підґрунтя «зла» полягає не в відсутності добра, а саме в його присутності, «зло» та «добро» відтіняють, проявляють присутність одне одного, іноді переходячи одне в інше.
Життєва стійкість злочинного світу спирається на об’єктивні та суб’єктивні засади. До об’єктивних належать фактори місця (географічно-демографічного) та історичного спадку: населення з традиційним життєвим укладом, представленим містечковими, меритократичними та олігархічними формами, які тяжіють до тоталітарності, що визначає світоглядні суспільні пріоритети клановості та «сильної руки»; архетипові схильності до сакралізації традиційного минулого як правдивого; долучення до «священного минулого», сповідуючи принципи традиційної (злодійської) субкультури, яка іноді посідає місце державної; у інфраструктурних поселеннях місць позбавлення волі формується субкультура близька до злочинної; «табірний досвід» великої кількості населення та поширення романтизованої злодійської поп-культури (кіно, татуювання, шансон, міфологеми); вирогідність мимовільного скоєння злочинів (ДТП т. і.).
До суб’єктивних факторів віднесемо: сформовані цільові настанови на «правдиве», «красиве» злочинне життя; несформованість обов’язковості загальних моральних та правових норм; розчарування в державній системі соціальних та правових гарантій; в умовах життєвої нестабільності невпевненість у майбутньому, бажання отримати захист та повагу.
Поєднання об’єктивних та суб’єктивних засад життєвої вкоріненості злочинної субкультури накладається на те, що більшість не-злочинного населення посттоталітарних країн навіть на волі живе за принципами близькими «поняттям», що буденно створюють умови для легкого зміщення в суспільній свідомості диференціації субкультури (контркультури) та культури.

Приходимо до того, що кримінальна субкультура в її системному вигляді є «тіньовою» стороною офіційної культури, заклики викорінити її є недостатньо обґрунтованими, тому є сенс її системно послаблювати через підвищення рівня життя населення та заходи загально-суспільної гармонізації.

Література:

Leuba J. Н. The Psychological Origin and the Nature of Religion /J. Н. Leuba // Chicago, 1909; idem. A Psychological Study of Religion: its Origin, Function and Future. New-York, 1912
Самойлов Л. (Клейн Л.) Этнография лагеря. Советская этнография, 1990, №1, С.96-108.

Papers